Як Москва перемогла УПА. Повчальна історія - Володимир Вятрович.

СРСР від самого початку мав значно більше, ніж повстанці: зброї, людей, будь-яких інших ресурсів. Тривале опір УПА спиралося на найважливіший ресурс, яким володіла саме підпільна армія і якого не було у радянських – довіру між воїнами та цивільним населенням. Повстанці для місцевих були "нашими хлопцями", своїми. Адже більшість з них ще вчора були їхніми сусідами, родичами, які жили поруч, перш ніж їм довелося взяти до рук зброю – вони разом працювали, святкували, іноді сварилися, а потім мирилися.

Воюючий повинен був мати зброю, патрони, їжу, інформацію. Все це він отримував від тих, хто не пішов "в ліс". Адже ці останні, яких, звісно, було і повинно бути більше (для забезпечення одного партизана потрібно близько 8 цивільних) вірили, поважали і шанували кожного, хто наважився захищати їх, ризикуючи життям.

Воїни також довіряли тим, від кого отримували життєво важливі ресурси, не лише тому, що це були їхні близькі та родичі, а й тому, що розуміли — від них залежить, збережеться чи потенціал для боротьби, усвідомлювали, що без підтримки "села" не буде "лісу".

Але дуже швидко це усвідомили і радянські. Тому направили свої зусилля на те, щоб знищити взаємну довіру між повстанцями та населенням. Для цього, використовуючи залякування або підкуп, вербували агентуру серед місцевих жителів, які почали здавати підпільників. Це було не просто в середовищі, де всі про всіх все знали (адже жили поруч і все бачили), але чекісти мали час і натхнення, тому продовжували тиснути.

А ще – поширювали брехню про масові зради, про те, що вже кожен другий у селі співпрацює з ними. Спочатку вербування здійснювалося таємно, щоб ніхто навіть не бачив, що відбувся контакт. Потім у відділення НКВД почали викликати майже кожного, робили це публічно, щоб бачили інші. Тому переходили сотні жителів кожного села. Хтось дійсно погодився на співпрацю, більшість – ні.

Але ніхто, крім чекістів, не знав, хто саме став агентом. Тому почали підозрювати кожного. Недовіра поширювалася як вірус між тими, хто вчора разом працював і допомагав підпіллю. Страх сприяв поширенню. Ціна зради була дуже високою. Для тих, хто допомагав УПА, вона могла означати відправлення в Сибір усією сім’єю, для повстанців — просто смерть. Тому зрадників підпільники жорстоко карали – страчували, щоб інші не наважувалися на таке. З часом почало зростати число тих, хто став жертвою помсти незаслужено, кого успішно підставили під удар підпілля.

"Хлопців з лісу" почали боятися в селі. Тим більше, що часто ті, хто вбивали, дійсно були не "нашими", а переодягненими чекістами, які свідомо скоювали брутальні злочини проти місцевого населення, дискредитуючи УПА.

Рівномірно параноя паралізувала звичайний зв'язок між жителями одного села і між селом та лісом. Вона, як іржа, роз'їдала єдність, яка була фундаментом боротьби. Ніхто вже не знав, хто свій, а хто зрадник. Своїх перестали бачити, зрадників помічали скрізь. Підпілля втратило базу, що його підтримувала, і почало згасати. Чекістам залишалося провести остаточну зачистку.

Пам’ятаємо: Москва, як ніхто, вміє ділити, щоб знищувати.